У Нідерландах, коли людина помирає без родини чи друзів, які могли б бути присутніми на похороні, церемонію не залишають у тиші. Присутній державний службовець, який представляє громаду. А поруч із ними стоїть поет. Ідея виникла, щоб не допустити, щоб останнє прощання перетворилося на суто бюрократичний акт. Поет отримує кілька доступних деталей: ім'я, дату, можливо, роботу, адресу — іноді лише один, мінімальний факт. З цих фрагментів пишеться текст спеціально для того життя. Під час церемонії вірш читають вголос. Він не святкує досягнення і не вигадує почуттів. Він ретельно збирає те, що залишилося. Це перетворює анонімне прощання на людський жест. Це не великий публічний ритуал. Це щось просте, майже невидиме. Та в цю мить померлий вже не самотній. Хтось вимовляє їхнє ім'я. Хтось їх визнає. І, можливо, це найглибший сенс цієї ініціативи: нагадати нам, що життя, навіть якщо воно закінчується мовчкою, заслуговує на прощання голосом.